Кіноактор-«шпигун»: повернення з небуття

Відома кінознавиця Лариса Брюховецька про забуту постать українського кіно

Фото: Вікіпедія

Країна Рад у 1930-х була начинена суцільними «шпигунами іноземних розвідок», тож працівники наркомату внутрішніх справ, не покладаючи рук, виловлювали їх десятками тисяч. Звичайно, сприяли цьому пильні громадяни, які доповідали, що такий-то зустрічається з іноземцями. Чому? Тому що шпигун. А якщо ще й знає іноземні мови й перекладає книжки… Такої «честі» було відзначено й одного з працівників української кінематографії — його було заарештовано 26 вересня 1937 року за підозрою у шпигунській діяльності — він став жертвою сталінських репресій.

Загорський (справж. прізв. Лукашевкер) Борис Григорович (1893–1937) — кіноактор, режисер, перекладач. Працював в українському кіно з 1927 по 1937 рік. Знімався у фільмах «Вибух» Пантелеймона Сазонова (1927, про шахтарів Донбасу), «Квартали передмістя» Григорія Гричера-Чериковера (1930), «Не затримуйте рух» Павла Коломойського (1930, про висування жінок на виробництві), «Молодість» Леоніда Лукова (1931). Та найважливішим у його акторській кар’єрі була участь у фільмах Олександра Довженка «Сумка дипкур’єра» (роль шпигуна) та «Арсенал». За даними, наведеними Романом Росляком, «в 1917–1918 роках Загорський був актором на кіностудіях Берліна; у 1918 році працював у Петроградському кінокомітеті; в другій половині 1920-х — актор на студіях ВУФКУ, в 1930-х — асистент режисера на Київській кінофабриці. 26.09.1937 р. заарештований за показанням Олександра Вінтера-Кессельмана як агент японської розвідки; зізнався у приналежності до німецької розвідки в 1918 році. 20.10.1937 постановою особливої наради при НКВС СРСР засуджений до ВМП, розстріляний 28.10.1937 р. Реабілітований в 1989 р.»[1]

Давно помічено, що актор, який талановито виконує якусь роль, особливо в ранній період творчості, ніби програмує нею своє життя. Історія з актором Борисом Загорським це підтверджує. Про цього актора ні в книжках, ні в довідниках, ні в інтернеті відомостей немає. Його ім’я можна знайти хіба на сторінках періодики 1920-х, зокрема, в журналі «Кіно», а ще в титрах і в самому фільмі «Квартали передмістя», який, на щастя, зберігся (1930, сценарій Миколи Бажана, режисер Григорій Гричер-Чериковер) — там актор виконує роль знову-таки негативного персонажа, який збиває з путі істинного сусіда-комсомольця. Персонаж Загорського — пияк, що спокушає до пиятики й хлопця. Запропонована йому роль не дуже обтяжена психологічною мотивацією, власне, як і сам сценарій Миколи Бажана.

Головних ролей йому не діставалося, можливо, через його акторський імідж — переважно негативні персонажі. У знаменитому «Арсеналі» Довженка є невеликий, але виразний епізод, на який звернув увагу Анрі Барбюс: уенерівець-інтелігент «тримає під револьвером робітника й кричить йому: „Марш під стіну!” Беззбройний робітник слухається. „А тепер іди назад до мене”. Робітник іде крок за кроком в напрямі до націленого револьвера. Хода його така повільна, спокійна, що в міру того, як жертва наближається, панок розгублюється. Він з жаху тремтить і не може вистрелити. Робітник витягає руку вперед, вириває револьвер і сам стріляє в буржуя»[2].

Хіба не символічна сцена? Інтелігента якраз і зіграв Борис Загорський. Зіграв — неправильне слово. Тому що, як слушно помітили в одному з відгуків на фільм, «картина ігрова, але гра в ній настільки правдива, що дає якнайповнішу ілюзію істинно живого життя. Акторів, як таких, непомітно: дійові особи не грають, а живуть»[3]. До речі, в радянські часи про цю сцену, на відміну від похорону невідомого солдата, якого везуть на лафеті додому, чи розстрілу Тимоша у фіналі, чи конвульсій від газу німецького солдата, майже не згадували, очевидно, не вважаючи її суттєвою. Але на неї звернув пильну увагу Іван Кошелівець у монографії «Олександер Довженко», пояснивши, звідки походить сарказм Довженка у ставленні до борців за самостійну Україну, адже він і сам був у лавах армії УНР. Режисер показує слабкість українців, добре знаючи, що в боях перемагає сильніший. Крім того, автор книжки пояснював це причиною психологічного порядку, яка «у двадцятих роках постала перед кожним українським інтелігентом: чи можна стати комуністом, не зрадивши свого народу?»[4]

Якщо погодитися з думкою, що в «Арсеналі» немає визначених дійових осіб, а є образи, символи, або, як писав Микола Бажан, «представники психології соціальної», то тим більшою є заслуга акторів, які ці образи творили, не випадково американці стверджували: «Нова картина "Арсенал" що розповідає про революцію в Україні, відзначається прекрасною операторською роботою і чудовою грою численного акторського складу».

Але в Загорського крім акторства були й інші здібності та зацікавлення. Відомості про це довелося збирати по крупині, і зібране свідчить, що його робота сприяла успіхам українського кіно 1920-х. Спочатку про його публіцистику. В журналі «Кіно» вміщено три його статті: «За здорову критику», «Кіно і глядач» і «Сьогодні німецького кіно. З розмови з німецьким кіноробітником Соловейчиком». Перші дві — полемічні — побачили світ 1928 року. У першій Борис Загорський полемізує з надуманими звинуваченнями на адресу ВУФКУ, висунутими на сторінках газети «Комсомолець України», мовляв, у ВУФКУ є безліч сценаріїв, але вони блукають по різних інстанціях, доки потраплять до редакторів, а ті їх не пропускають.

Загорський резонно зауважує своєму опоненту: «В цьому й горе, товаришу авторе, що у нас більше блукають по інстанціях, замість того, щоб сісти та написати, створити дійсно художню річ. В тому й лихо, що такі сценаристи думають, ніби їхню безграмотність та халтуру врятують різні інстанції»[5]. Дуже слушно й, на жаль, актуально. З тою різницею, що сьогодні інстанції, пов’язані з нашим кіно, просувають якраз халтуру, а вартісні сценарії не пропускають. А в другій статті є помітка «від редакції», яка не поділяє поглядів автора щодо його ставлення до проблеми кіно і глядач. Адже Загорський вважає, що глядач має підніматися до рівня справжніх мистецьких творів, а не автор догоджати нерозвинутим смакам.

Висловивши чітку оцінку «Звенигори» О. Довженка, «в кожному кадрі якої проглядає гостра, чітка думка, де в суворій, ритмічній гармонії розв’язано, поставлено кінематографічні крапки, що об’єднують тисячоліття з миттю <…>, де своєрідно розв’язані формальні завдання: композиція кадру, вибір знімальної точки і характер зйомки», він запитує, чи винен глядач у тому, що він негативно поставився до цієї картини? Й робить висновок: «Треба мати мужність признатися, що глядач вихований на наших помилках. Допомогти йому можуть лише кінематографісти, піднісши на високий культурний рівень якість своєї продукції»[6]. Третя стаття — це критика німецької кінематографії з радянських позицій, тому що не фільми, а «лише технічні завоювання характеризують поступ німецького кіно».[7] Згадавши німецьку цензуру, автор нагадав про її втручання у фільм Довженка «Земля».

Загорський спробував себе і як режисер культурфільмів (так у 1920-х називалося науково-популярне кіно, яке тоді бурхливо розвивалося). 1928 року він завершив 5-часинний фільм «У.Ч.Х.» (Український Червоний Хрест), де показав його роботу «в галузі організації громадськости та обслуговування Червоної армії». З приводу іншого культурфільму «По Ойратії» довелося заглядати в енциклопедії, щоб довідатися, що таке — Ойратія? За даними словника, ойратами в минулому називалися західні монголи. Так-так, українців цікавили далекі краї й було справою честі їх пізнавати завдяки кіно. На цю стрічку режисера Загорського, зняту молодим кінооператором Слуцьким, журнал «Кіно» відгукнувся схвально: «Це прекрасний зразок невеликого радянського краєзнавчого фільму. Молодий оператор Слуцький, типовий хронікер, кіноківець, спромігся за умов туристичної подорожі зафільмувати не тільки особливості побуту й природи Ойратської республіки, а й знайшов у цій далекій країні й відбив у фільмі виразні прояви нового»[8].

Сторінки цього журналу зберегли також працю Загорського-перекладача — на початку звукового кіно він переклав наукову роботу німецького дослідника Гайнца Умбера «Тонфільм». Фрагменти з неї друкувалися в 1930–1931 роках у чотирьох подачах під назвою «Фізичні основи тонфільму».

Та є ще одне джерело, з якого можна дізнатися про репресованого і забутого актора. Це доноси секретних працівників, зібраних Романом Росляком у книзі «Олександр Довженко. Документи і матеріали спецслужб». Там є інформація про оточення Довженка, зокрема і про десять років його дружби з Загорським. Ясно, що джерело не дуже надійне, там чимало викривлено, але що не викликає сумніву, це факт дружби митців.

У винесених на світ Божий доносах на Довженка ім’я Загорського, як одного зі сподвижників, спливає неодноразово, починаючи з 1927-го. Саме того року 12 жовтня відбулося засідання художньої ради Одеської кінофабрики за участі режисерів, операторів і художників, які обговорювали спробу організувати творче об’єднання групою українців-режисерів і акторів (про це інформатор доніс у НКВС, тож керівництво кінофабрики було змушене реагувати). Актор Микола Охлопков, який приїхав з Москви в Одесу на запрошення ВУФКУ і якому платили подвійну зарплатню, звинуватив українців, що вони „з недовірою ставляться до „москвичів”».

Борис Загорський був гострим на язик. В одному з донесень у ДПУ УСРР сказано, що він порівняв Бєдного з клопом і сказав, що той «на мозги бедный». Це була реакція на сумнозвісний фейлетон Дем’яна Бєдного «Філософи» — брутальний напад на кіношедевр Довженка «Земля».

Довженко в листі голові ВУФКУ Івану Воробйову із закордонного відрядження (1930) повідомляє, що йому «Гомон» запропонував зняти в Парижі фільм, і передає вітання Миколі Бажану і Борису Загорському, які тоді працювали на Київській кінофабриці.

Але вже 1931 року клімат у кінематографії, як і у всій країні, змінився: кіношне середовище було пронизане секретними співробітниками, які не бачили у творчих працівників ніяких заслуг. Секретний агент «Холмський» оперативно «стукав» органам і про Довженка, і про Загорського, намагаючись знайти у їхніх діях контрреволюцію. Він доповідає про роботу Довженка над фільмом «Іван»: «Загорський приніс на кінофабрику шість примірників сценарія й нікому не давав його читати», але його таки прочитали і виявили в ньому «ідеологічні хиби». Вже на повну силу діяла вказівка — звинувачувати Довженка. Далі — більше. В донесенні агента «Ела» від 13 серпня 1931 року Загорського кваліфікують як підозрілого елемента. У його помешканні, мовляв, бували іноземці й приїжджі з Ленінграда і Москви. Чи бував у тому помешканні агент «Ел», він про це не пише, та ділиться «відкриттям»: «Мне также удалось узнать о том, что Загорский был белогвардейцем и появился в Одессе в 1919 году. В его постоянной связи с приезжими людьми в Киеве нельзя усматривать цели, но во всяком случае, квартира Загорского является основным очагом антисоветских разговоров и собрания гнилой интеллигенции»[9]. Напошується питання: хіба до 1930-го року про «білогвардійське минуле» не було відомо?

Навряд чи хтось з агентів звертав би увагу на Загорського, якби він не був близьким до Довженка. Режисер хотів узяти його своїм асистентом у фільм «Іван» невипадково — на такій роботі потрібні люди активні, з швидкою реакцією. В доносах того часу посилаються на режисера Йосифа Мурина як на всевідаючого. Про Загорського агент «Антек» пише: «Последний — человек актерской складки, держит себя с апломбом. Про него говорят, что он бывший офицер. Симпатии Довженко к Загорскому Мурин объясняет тем, что последний хорошо изучил нравы и привычки Довженко и всегда предупреждает его желания, не обижается на его выходки и т. д. Довженко хотел, чтобы Загорский был дан ему ассистентом для постановки тонфильма «Иван»»[10]. Інший агент уточнює походження Загорського, називає його сином багатого купця, що він був офіцером у час Керенського і служив у білих, потім затесався у світ кіно і почав працювати на Одеській кінофабриці. Треба сказати, що у світі кіно були люди різного походження, але до їхнього походження почали пильно придивлятися з початку 1930-х, доносити як на антирадянських і ворожих до влади, а вже за єжовщини почалося їх тотальне знищення, в чому, очевидно, відіграли роль наведені доноси.

Кінооператором фільму «Щорс» був Юрій Єкельчик (агент «Тимофеев»). У своїх доносах на Довженка він також неодноразово згадує Бориса Загорського, що був розкритий як «шпион одной иностранной разведки».

«ЗАГОРСКИЙ был в большом почете у ДОВЖЕНКО и его жены СОЛНЦЕВОЙ. В 1930 г. я жил в Киеве три месяца в одной гостинице с ДОВЖЕНКО и ЗАГОРСКИМ в „Паласе” и наблюдал эту непонятную дружбу, и удивлялся, как мог такой человек, как ЗАГОРСКИЙ, войти в доверие к ДОВЖЕНКО? И объясняли тогда это тем, что ЗАГОРСКИЙ большой подхалим, а ДОВЖЕНКО любит лесть. Дружба эта длилась несколько лет, пока не выяснились некоторые подробности в поведении ЗАГОРСКОГО, и он был арестован, говорят, за шпионаж» (з донесення від 25 червня 1940 року)[11].

Колишній асистент режисера А. Черняєв 1940 року подав в НКВС детальну заяву в стилі Поприщіна, викриваючи Довженка як ворога народу і шпигуна. Він також згадав розстріляного актора і друга режисера: «У Довженка в разное время снимались разные: загорские, подорожные, шагайды, остафьевы и другие, которых наши славные чекисты выявили, как врагов народа и как шпионов, например Загорского»[12].

З цих архівних текстів випливає: (1) що Загорський був свідомим українцем, (2) він був інтелектуалом і небайдужою людиною. Важко сказати, наскільки впливовою, але те, що зацікавленою в розвитку української культури — це точно.

Нехай це забуте ім’я з пантеону жертв більшовицького терору (Микола Надемський, Степан Шагайда, Фавст Лопатинський та ін.) нагадує нам про травми, які випали на долю чесним людям, що їх нищила жорстока тоталітарна система.

Лариса БРЮХОВЕЦЬКА

[1] Олександр Довженко. Документи і матеріали спецслужб. Том 1. Упорядник Роман Росляк. Київ, в-во Ліра-К, 2021, С. 130–131.

[2] Барбюс Анрі. Прекрасний український фільм «Арсенал». Історія українського кіно 1920-х. Хрестоматія. К. Редакція журналу «Кіно-Театр». ВД «Освіта України», 2019, С. 247.

[3] Газета «Звезда», Пермь, 1929, 4 мая.

[4] Кошелівець Іван. Олександер Довженко. Спроба творчої біографії. Сучасність, 1980, С. 101.

[5] Загорський Борис. За здорову критику. Кіно, 1928, № 2, С. 12.

[6] Загорський Борис. Кіно й глядач. Кіно, 1928, № 4, С. 10.

[7] Загорський Борис. Сьогодні німецького кіна. Кіно, 1931, № 5, С. 12.

[8] Бор-ський Ол. Кіно та краєзнавство. Кіно. 1930, № 13.

[9] Олександр Довженко. Документи і матеріали спецслужб. Том 1. Упорядник Роман Росляк. Київ, в-во Ліра-К, 2021, С. 201.

[10] Там само. С. 203.

[11] Там само. С. 583.

[12] Там само. С. 622.