Ігор СУХОРУКОВ: «Я дуже погано ставлюсь до комічних діаспорських гето-спільнот типу Брайтон Біч»

Харків’янин Ігор Сухоруков змінює уявлення про те, якою може бути просвіта в діаспорі. Він став відомим завдяки культурно-просвітницьким проєктам, у яких глибокий зміст поєднаний з інноваційний форматом. Його Nomadisсhe Boekenplank (із нідерл. — «Кочова книжкова полиця») народилася в маленькій книгарні «Happy Bookieman» в Амстердамі й переросла у серію тематичних лекційних сезонів про важливі книжки. А проєкт SplenDoor to Ukraine представив цикл перформативних вечорів на перетині лекції та концерту, що популяризують модерну українську музику, зокрема київську авангардну школу. Ми поговорили з ним про ці починання, їхнє звучання в еміграції та місію і роль діаспори в часи «культурних воєн».

Кочова книжкова полиця

— Ваша ініціатива Nomadisсhe Boekenplank має високий просвітницький потенціал, адже охоплює практично весь універсум сучасної української культури: від кінопоказів і концертів до лекцій про мистецькі явища, які визначають нашу сучасність. Що стало пусковим механізмом для старту цієї ініціативи? 

— Проєкт з’явився від бажання ділитися з місцевою авдиторією тією українською культурою, яку я сам люблю та вважаю цінною. У мене в житті були й досі трапляються люди, які так само передають любов до культури мені та іншим, і я переконаний, що це найкраща стратегія: «економіка подарунка». Культура, врешті, — сфера розваг, а не можна передавати задоволення, коли ти не любиш того, що робиш.

Мені здається, якась користь Україні від цього є, бо ми підживлюємо вже наявний інтерес. Я почав глибоко занурюватись в українську культуру з 2019 року, коли створив свій блоґ в Україні. Відтоді я дійшов до того, що можу цілком закрити свої потреби українською культурою. Перші лекції я почав читати у маленькій книгарні в центрі Амстердама «Happy Bookieman», її власник Стефан Ентоні, або Стефанчик, як він просить себе називати, дуже сильно любить і підтримує Україну, тож він легко погодився проводити в себе мої перші акції. Швидше за все, багато хто бачив книжковий з великими українськими прапорами та стіною, на якій вже сотні українців залишили свої написи, там є також зображення Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стуса, Леся Курбаса, Юрія Шевельова та багатьох інших. Ідея була розповідати про книжки, доступні англійською, щоб місцеві їх купували. Тому я від початку робив англомовні лекції. Поступово відійшов від книжок і став розповідати про митців та класичну музику.

Я зробив три сезони по 6-8 лекцій у кожному. На один сезон запросив Дашу Логвинову, мистецтвознавицю, випускницю UvA, яка написала магістерську роботу про українське мистецтво від 2014 року. Поступово почала формуватись авдиторія. Стефанчик допомагав знайти нові майданчики, поширювати інформацію й досі це робить. Я підключився до фундації «Українці в Нідерландах» і вона допомагала поширювати анонси. Із фундацією ми робили «Стус Фест», також вони долучились до нас із київським видавництвом «Ist Publishing», щоб привезти Максима Еріставі з його книжкою «Russian Colonialism 101» у «De Balie», також допомагали Аліна Гож, Карайло та інші. Ми тоді зібрали повний зал на сто п’ятдесят людей. З того моменту ми побачили, наскільки вони відкриті до України, й ми продовжили роботу з ними вже після того, як я відʼєднався від фундації. Разом із «De Balie» та Аліною Гож ми влаштували показ фільму та дискусію про акт геноциду радянської влади проти кримських татар, депортацію 1944 року. І далі проєкти стали зʼявлятись один за одним. 

У лютому 2024-го організували виставку шістнадцяти українських та нідерландських художників/ць «Intervowen» у «Vrij Paleis», Амстердам. Курувала виставку Іванна Ніколь (380ART), у команді були Аліна Гож, Катерина Піщикова (Celebrate.Ua, Ukrainian Cinema Club), Макс Хікм, Анна Кахіані. Стало ясно, що продуктивно співпрацювати з різними майданчиками та організаціями, бо виходить чудова синергія та ми отримуємо нову авдиторію, яка дізнається про Україну. У якийсь момент ідей та проєктів стало навіть забагато і довелось багато від чого відмовлятися, щоб сфокусуватись на пріоритетному.

— Що спільного й відмінного в українській та нідерландській культурній ментальності? Розкажіть про свій досвід еміграції та інтеграції.

— Об’єднує неймовірна емпатія та підтримка України Нідерландами. Щодо відмінностей — це зовсім інший світ. По-перше, кальвінізм має величезний вплив на все як головний наслідок для культури — традиція читання, якій майже чотириста років. Я шукав статистику про письменність у різних країнах і був шокований. У сімнадцятому столітті згрубша понад п’ятдесят відсотків нідерландців були письменними, схожі цифри в інших протестантів. Натомість у першій половині двадцятого століття письменність у СРСР сягнула аж двадцяти п’яти відсотків! Це якась космічна дистанція. Також урахуймо, що абсолютна більшість поколінь вивчилась читати на радянській пропагандистській та цензурованій літературі, що сформувало відповідні смаки й очікування від культури. По-друге, Нідерланди не мали тоталітарного досвіду із такими нищівними наслідками для культури як соцреалізм. На відміну від нас, вони прожили культуру двадцятого століття з усіма її течіями. Вони вміють вести дискусію та відкрито говорити про свої помилки і вади. Також вони знають мінімум три мови. Плюс давня традиція толерантності, відкритості до Інших. Культурна сфера тут дуже розвинута й професійна, дуже сильно сегментована, тут є все для будь-кого. Хоча вона так само неприбуткова, як і всюди. Тому тут є багато фондів, які надають гранти на культурні проєкти. Нині правий уряд, як це завжди буває, порізав видатки на культуру, від чого постраждало багато інституцій. Українська ментальність — посттоталітарна, з усіма набутими хворобами як у виробництві культури, так і в споживанні.

Постійно наголошую, що ми пропустили двадцяте століття у світовій культурі. Якщо для Нідерландів Джон Кейдж, Стів Райх, П’єр Булез, Берґман, Ґодар, Бекон, Ротко та інші — класика, то для нас це все ще нове і потребує пояснення, чому, наприклад, музика композитора Карлгайнца Штокгаузена не «будівельне сміття», як кричали у харківській філармонії десь 2018 року. 

Ми переїхали в Нідерланди як експати у 2022 році. Це був запланований переїзд, тому мій досвід суттєво відрізняється від українців, які тут просто шукають прихистку. Повномасштабне вторгнення змінило стандартну адаптацію до нової країни, вся увага була зосереджена на Україні. Я прихильник максимальної інтеграції тих, хто вже давно тут живе чи планує залишитися. Нині ми всі розуміємо, що знання місцевих культури та традицій — це ознака поваги. Я дуже погано ставлюсь до комічних діаспорських гето-спільнот типу Брайтон Біч, коли культура капсулюється і перетворюється на карикатуру. Тим паче тепер, на відміну від попередніх хвиль емігрантів, зв’язок з Україною підтримувати набагато легше через соцмережі та тих людей, які сюди приїжджають.

Однак повсякденність кардинально інша. Тому, щоб не зависнути у лімбі, треба інтегруватись, якщо хочеш бути корисним Україні. Треба розуміти, як улаштоване суспільство, які є сегменти, як працює індустрія культури, як будується дискусія та комунікація тощо. Бо якщо не інтегруватись, користі від будь-якої діяльності для України буде нуль. Я не вірю, що ідентичність можливо втратити через це. Можливо, мені щастить, але я не стикався з якимись неадекватними людьми. Хоча вони є, як і всюди. Нідерландці мені дуже комфортні у спілкуванні, вони ідеально врівноважують відкритість і повагу до приватного простору, вони здатні дуже добре і швидко розібратися в темі, якщо їм цікаво. Протестантська культура в їжі, організації просторів та поведінці також мені дуже імпонує. Останніми роками я вчу мову (ми знаємо, наскільки важлива мова), дивлюсь нідерландське кіно, слухаю музику, цікавлюсь історією країни та мистецтва, стежу за місцевими медіа, розпитую місцевих, щоб дізнаватися про культуру з першоджерел. Наприклад, із кіно (воно, до речі, неймовірне) дуже видно різницю культур. У нашій випаленій соцреалізмом кіноіндустрії тільки те, що можна назвати артгаузом чи альтернативою, належить європейській традиції. У Нідерландах не було масової тоталітарної культури чи масової культури рівня США, тому навіть у дуже популярному кіно немає примітивних сюжетів, де чисте добро бореться з чистим злом і все закінчується гепі ендом. 

— У проєкті SplenDoor to Ukraine ви популяризуєте, зокрема, й Київський авангард 1960-х. Це феномен, про масштаб якого нам іще доведеться говорити. У чому його значення? Як виникла ідея органічно поєднати мистецтвознавчі лекції та музику в єдиному перформативному форматі? 

— Київський авангард 1960-х — це прямий зв’язок української класичної музики з європейською музикою двадцятого століття. Але вона потребує контексту. В Україні — контексту того, що відбулося в музиці у двадцятому столітті, а тут — що в нас відбулось у двадцятому столітті. Особливість любителів сучасної класичної музики та бароко в тому, що вони шукають відкриттів, hidden gems, а це саме вони. Із розмов з українським піаністом Антонієм Баришевським у нас народилась ідея поєднати мої лекції з українською сучасною класичною та експериментальною електронною музикою, щоб додати сильних емоцій до лекцій. Амстердамський майданчик Splendor плюс неймовірний виконавський талант Антонія та інших музикантів — і ми охопили авдиторію класичної музики (70-90 % місцевих), які тепер дуже в курсі історії України 20-21 століть. Але це, звичайно, аж ніяк не не єдине місце, де виконують українську музику в Нідерландах, але стільки контексту не дають. Ми підключили до інфопідтримки дружні організації VATAHA, Diaspora.nl, Haarlem4Ukraine, щоб приходили українці, але, як я казав, у нас ця музика невідома, незвична і великої зацікавленості не викликає. У третьому сезоні до нас доєднались Celebrate UA із Ukrainian cinema club із блоком сучасного українського кіно. Також до нас долучилась Роксолана Яйко, яка робить контент для соцмереж. Агенди робить Нателла Шавадзе, а постери — харківська дизайнерка Аліна Русакова.

«Стейнбек був би ніким без американських гармат»

— Чимало митців і культурних активістів в Україні та діаспорі починають розуміти, що культурний ентузіазм треба трансформувати в інституційний формат. Чи достатньою сьогодні є роль державної політики в транслюванні культурних ідей? Як вам удається зробити свої культурні проєкти сталими?

— Це добрі новини, що починають розуміти. Звичайно, роль державної політики недостатня, ані до повномасштабного вторгнення, ані після. Тому я не маю очікувань і навіть не вважаю, що про це цікаво розмовляти в категоріях «держава повинна». Звичайно, коли є грошова підтримка — це дуже сприяє. Втім, це не тільки про гроші, а й про побудову ділових та культурних стосунків. Як посттоталітарне суспільство, ми маємо досвід дуже поганих рішень і взагалі недовіру до держорганів, яка постійно отримує нові підстави. Наприклад, те, що роблять із Довженко-Центром, — просто жахливо. Здається, вже скоро доб’ють чи не єдину притомну кіноінституцію такого рівня. З іншого боку, є Український Інститут, але теж із малою фінансовою підтримкою. Тут доречно згадати режисера Луїса Бунюеля: 

«Стейнбек був би ніким без американських гармат. А заразом я можу назвати Дос Пассоса та Гемінґвея. Якби вони народилися в Параґваї чи Туреччині, хто б їх читав? Долю письменників вирішує могутність їхньої країни. Ґальдос-романіст може бути прирівняний до Достоєвського. Але хто його знає за межами Іспанії?» 

Якщо на це спиратись, за невеликими винятками, всі приклади сюди вписуються. Тому нині головні спонсори української культури — українські Сили Оборони. Тож я тут за традиційні українські цінності, горизонтальні зв’язки. І діаспора тут має допомагати шукати культурним діячам та діячкам з України контакти за кордоном. Тому я поставив би запитання інакше: чи достатньою сьогодні є роль української діаспори в транслюванні культурних ідей за кордоном? Для мене орієнтир продуктивності діаспори — Омелян Пріцак, який у 1960−70-х зібрав у діаспори величезну суму (понад сімнадцять мільйонів доларів на сьогодні) та відкрив HURI, Український дослідницький інститут при Гарварді. Завдяки серйозній академічній роботі вже більш як п’ятдесят років, ми маємо покоління українознавців, Сергія Плохія та Тимоті Снайдера, який колись взяв участь у літній школі інституту. Я вважаю, що інституції треба підтримувати та створювати нові, як писав Тимоті Снайдер. Такі, які працюватимуть не на персоналіях, а відповідно своїх цілей. Інакше це не інституція.

А про сталість, казати, мабуть, рано, але організація подій серіями дає можливість планувати наперед і робити невеликі продумані програми.

— Після повномасштабного російського вторгнення ми дедалі частіше говоримо про деколонізацію: у політиці пам’яті, літературознавстві, історії. Нещодавно було створено Український деколонізаційний глосарій, інтенсивнішою стала робота над деконструкцією російського імперського міфу. Яке місце у ваших лекціях посідає деколонізація? 

— До «деколонізації» ставлюся з обережним скептицизмом. У законодавстві це фактично синонім перейменувань топонімів. Що само по собі чудово, проте не є деколонізацією, хіба що дуже маленькою частиною. Постколоніальним студіям в академічному світі вже багато десятиліть. Вони детально розроблені і стосуються зовсім інших контекстів. Перевикористання розробленого понятійного апарату — те саме, що використовувати морську термінологію для подорожей суходолом. Тому тут треба бути дуже обережними, особливо в комунікації на Заході, де ці студії народились та сформувались. Ми часто плутаємо антиколоніальність, деколоніальність і постколоніальність.

Глосарій — це чудово, але потрібен великий корпус текстів: статей, книжок, які досліджують саме нашу специфіку. Такі тексти з’являються, я за цим спостерігаю, і сподіваюсь, за 10-20 років у нас буде сформована оптика на нашу ситуацію. Постколоніальна оптика дуже влучно описує проблеми та вади колонізованих, на які ми страждаємо. Наприклад, позиція жертви та уявлення, що нам усі винні, меншовартість і прийняття уявлень колонізаторів про себе як своїх власних. Якщо сприймати «деколонізацію» як відокремлення української культури від російської, то це посідає центральне місце у моїй діяльності. Але я не промотýю російської культури (хейт — це теж промоція, чи не головна в соцмережах), чим, на жаль, багато займаються українські медіа, коли говорять про чергове російське кіно чи літературу більше, ніж про українські. Натомість фокусуюся суто на українській культурі, даю потрібний контекст із минулого та теперішнього. Також демонструю, що наша культура — гілка європейської.

«Усі естетичні рішення у мистецтві глибоко етичні»

— Сьогодні усі ми вже безмежно далекі від щасливих ілюзій «кінця історії» Фукуями. Суспільство поляризується, ідеологічна боротьба зростає, а мистецтво дедалі частіше набуває форм політичного висловлювання. Знову, як і після Другої світової, ми говоримо про етичний вибір. Якою є етична відповідальність митця у часи глобального протистояння?

— Тут я б не погодився, бо це не були ані щасливі, ані ілюзії. Про кінець історії Фукуяма писав, коли справді було це відчуття, він дуже вдало його сформулював. Коли найпотворніший тоталітарний режим в історії, СРСР, упав, люди, що ще вчора кожного дня готувались до смерті в ядерній війні, видихнули й кинулись відкривати нові ринки. То була хоч і холодна, але війна. Це не було пророцтвом, філософи не займаються пророцтвами. А те, що цей вислів став вульгарним кліше, не провина Фукуями. Дуже ймовірно, що через тридцять років наші погляди та переконання, які ми маємо сьогодні, теж видаватимуться щасливими ілюзіями. 

Мені здається, це радше наше жорстке входження у світовий контекст, аніж зміна стану справ. А в західному світі про етичний вибір ніколи не припиняли говорити, і значна частина мистецтва завжди була політичною ще з часів модернізму. До того ж це стосувалось подій у світі загалом. Тому ключове тут у «знову, як і після Другої світової, ми говоримо про етичний вибір». Саме МИ знову говоримо, і відкриваємо, що мистецтво, виявляється, політичне, і суспільство поляризується, і боротьба зростає, і міжнародні інституції не працюють як треба. Ніби колись було інакше (хоч є технологічні відмінності). Може, й було інакше. В СРСР у 1970-80-х. Аполітичне (без гостроти) мистецтво, монолітне суспільство, ніякої боротьби, крім як із Заходом, усе ясно та однозначно. Ну й «ніякий» час у наші двохтисячні.

Щодо ідеологічної боротьби теж не можу погодитись, бо ми живемо в еру популізму (численні праві популісти в США та ЄС і популісти без орієнтації в деяких інших країнах), плюс химерна суміш релігійних фундаменталізмів та огидних авторитаризмів (РФ, Іран, Китай, Північна Корея). Я не можу це назвати ідеологіями, бо вони мають локальний характер і це, швидше, кітчеві попурі, аніж струнка система поглядів. Великі ідеї та ідеології епохи модернізму згоріли у Другій світовій, сьогодні ми маємо справу з чимось іншим, що теж потребує осмислення в нових, а не в старих термінах. Якщо двадцяте століття дивиться в майбутнє і влаштувало найбільшу катастрофу в історії людства, то двадцять перше одержиме минулим, але рухається так само до катастрофи. Від початку двадцятого століття великі потуги рухалися вперед до трагедії, сьогодні великі потуги рухаються назад до трагедії. Можливо, тут річ трохи в іншому: місце молодіжних субкультур посіли політичні субкультури, кожна з яких відстоює політичні погляди на рівні інфлюенсерів, а не суто протестні стилі в одязі, уподобання в музичних жанрах чи дозвіллі. Звичайно, це мало стосунку має до справжньої політики, де одиницею є політичні партії та інші великі гравці типу Big Tech. Напевне, це й є метамодерн, стан якого сформулювали два нідерландські філософи Робін ван ден Аккер та Тимотеус Вермюлен. Коли серйозність і щирість без великих ідей замінила постмодерністську іронічну гру проти великих ідей. Коли гра сприймається як реальність. Якщо казати про відповідальність митця/мисткині, то, мені здається, вона така сама, як і інтелектуалів/ок: тримати тверезість і рівень дискусії. Не принижуватись до дидактики (пропаганди) та комсомольства (кон’юнктури). Займати позицію та заявляти про неї. Нюансувати та підсвічувати проблеми. 

Тут хочу навести приклад одеського художника Юрія Лейдермана, який цитує Роберта Марзевелла: «Усі естетичні рішення у мистецтві глибоко етичні». Тому на його виставці «Пєсня “Товаріщ”» (2015) були групові фотографії друзів. Частину українців і росіян, хто зайняв антиукраїнську позицію після 2014 року, Юрій замалював фарбою. І прокоментував, що є речі важливіші, ніж дружба.

— Яким мистецтвом ви найбільше цікавитесь особисто, а не в сенсі його важливості чи культурного значення? Що нині читаєте та вивчаєте?

— Мені дуже цікава українська культура двадцятого століття модерністського періоду. Наші 1920-ті з їхнім мистецтвом, літературою та кіно дуже цікаві, щоразу нові відкриття. Дуже захоплюють музичний та мистецький андеґраунд 1970-80-х і від 1990-х до сьогодні. Сучасне українське мистецтво теж дуже люблю та уважно стежу: Микита Кадан, Жанна Кадирова, Аліна Клейтман, Катерина Бучацька, харківська студія Aza Nizi Maza та багато інших. Також люблю українське бароко, воно, як на мене, ключове для розуміння української культури. У музиці взагалі роблять дуже цікаві речі, рекомендую записи партесного співу Musica sacra Ukraina. Сучасні українські композитори теж дуже цікаві: Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Святослав Луньов, Алла Загайкевич, Вікторія Польова, Максим Шалигін, Олексій Шмурак, Максим Коломієць та багато інших. Борис Михайлов та інші представники Харківської школи фотографії викликають у мене сильні емоції щоразу, як я дивлюсь їхні роботи. У мене буває інколи розвага: заходити на сайт Музею Харківської школи фотографії (MOKSOP) та вже вкотре переглядати роботи. Саме вони допомогли мені полюбити Харків, де я народився та виріс. Також Павло Маков, він посідає особливе місце, неймовірний художник, часто до нього повертаюсь і переглядаю роботи на його сайті. Уважно стежу за харківським культурним центром DRUK та його резидентами Творче Нежить і панкфутуристичним музично-театральним гуртом «The OPG». 

Читаю завжди паралельно багато книжок. Нещодавно читав переклад збірки есеїв Сьюзен Зонтаґ «Про фотографію» видавництва MOKSOP, читаю «Аустерліц» Зебальда, нещодавно прочитав есеїстику харківського інтелектуала двадцятого століття на еміграції Юрія Шевельова «Кінець однієї легенди», упорядковану Євгенієм Стасіневичем, дуже на часі. Збірка критичних текстів «Культура під тиском від ООО/ОООО» («Ist Publishing») арткритика Бориса Філоненка також була для мене дуже важливою книжкою цього року. Зараз читаю Марину Стародубську — «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд», дуже добре дослідження, хто ми такі, а також про відмінності культур, які треба враховувати, коли комунікуємо про себе. Також слухаю аудіокнигу «The Tech Coup: How to Save Democracy from Silicon Valley» Марієтте Шааке. Хочу подивитись іще більше нідерландського кіно та українського німого кіно.

— Розкажіть про значення Незалежності.

— Незалежність життєво необхідна. Як повітря.

Фото надані Ігорем Сухоруковим

Спілкувався Микола ІВАНОВ