Антоній БАРИШЕВСЬКИЙ: «Роялю пощастило з композиторами й виконавцями»
- nezalezhnist.media
- 2 січ.
- Читати 4 хв
Оновлено: 4 січ.
Антоній Баришевський — один із найвишуканіших інтерпретаторів сучасної фортепіанної сцени, піаніст рідкісної інтонаційної глибини й художньої сміливості. Переможець престижного конкурсу Артура Рубінштейна та один із найвиразніших представників нової хвилі української виконавської школи. Постійний учасник фестивалю Progetto Martha Argerich, соліст, який виступав на сценах Konzerthaus Berlin, Philharmonie de Paris, Tokyo Opera City, він вирізняється винятковим репертуаром — від Скарлатті до Сильвестрова. Останніми роками Баришевський живе в Нідерландах, де не лише викладає в Давидсбюндлер-академії в Гаазі, а й є помітною фігурою української культурної діаспори.
— Ви народилися в Києві, котрий, як відомо, має багату музичну традицію. Яким є ваш особистий Київ — на рівні імпресіоністичних вражень, ностальгії, спогадів?
— Київ мого дитинства — це «зелене море», особливо район, у якому я виріс, — Відрадний. Краєвид із мого вікна мені видавався найкращим у світі: тополі, похилена верба… Вдома ми мали чорне піаніно «Україна»: обоє батьків трохи вміють грати, тож і я був не проти навчитись. Пам’ятаю дорогу до музичної школи через медмістечко — там теж було багато дерев, таємничо і красиво. Хоча й небезпечно, звісно… Завжди там собі знаходили сховок усілякі марґінали. Тепер часи змінились — і небезпека летить із неба: буквально днями дізнався, що внаслідок обстрілів мою школу було пошкоджено…
— Чим схожі та відмінні українська й нідерландська культурна ментальність і виконавські традиції? Як уплинула на вашу творчість еміграція?
— У нашому світі виконавські школи — це доволі розмите поняття. Здебільшого нинішні студенти навчаються в багатьох педагогів, закінчують одночасно чи один за одним виші різних країн, всотуючи потрібне й відсікаючи зайве за власним смаком. Однак я б відзначив, що в Нідерландах, на відміну від України, є нестача початкової музичної освіти, тоді як Нідерланди мають кілька провідних світових оркестрів… Отакий парадокс. Щодо виконавства: одна зі стереотипних особливостей — можна доволі часто почути фразу: «Головне — отримувати насолоду», і вона показує ментальність людей тут. І багато в чому я дуже люблю це в них, бо настільки комфортної й екологічної атмосфери взаємин, на жаль, годі й шукати в нашому суспільстві. З іншого боку, такий підхід може стати на заваді пошуку чогось справжнього, глибини й відкриттів… Звісно, тут має бути засторога щодо узагальнення… Звичайно ж, усе не так чорно-біло.
— Журнал «Грамофон» відзначив, що у виконавському мистецтві ви дозволяєте собі ексклюзивну свободу «бути іншим». У чому виявляється оця «іншісь» на рівні тонкого нюансування та інтерпретацій? На яких великих виконавців ви орієнтуєтесь, чия творча манера вам внутрішньо близька?
— Дякую журналові «Грамофон» за таку оцінку. Не знаю, мене завжди вабить ідея виконавського «присвоєння» твору: він має стати настільки «твоїм», природним і органічним, щоб було враження, ніби цей опус створюється просто на сцені. Серед моїх улюблених виконавців можна знайти абсолютні протилежності: це і Горовиць як особистість, Брендель у Бетховені, Шуберті, Емар у Мессіані, Ліґеті, Шенберґу… Полліні та Марта Арґерих багато в чому, в дитинстві це був Рихтер, звісно, Ґульд і його Бах… Поґорєліч та його «Gaspard de la nuit» Равеля… Цікавили завжди старі майстри: Ґізекінґ, Корто, Рубінштейн… Роялю пощастило з композиторами й виконавцями.
— Чи легко від бароко переходити до додекафонії?
— Зазвичай це не дуже складно, адже програми здебільшого й будуються на контрастах епох або стилів. Хоча я люблю і тематичні, монографічні концепти.
— «Баришевський справді змушує нас відчути вітер на обличчі», — написав Тимоті Ґілліґан у New York Concert Review. Це не тривіальна похвала, а радше справжня ода великому талантові. Яку роль у кар’єрі піаніста відіграє критика, чи стимулює вона його зростання?
— Тоді мені теж треба відповісти якоюсь метафорою. Критика — як вино: якщо добре і до певної міри — то лише корисно для здоров’я, а якщо ні — то й отруїтися можна. Журналістська критика — це взагалі особливий жанр, подекуди воно вже стає літературою. А щодо критики з боку колег та вчителів — то вона просто необхідна.
— Ваша співпраця із відомим українсько-нідерландським композитором Максимом Шалигіним вилилась в альбом «To All Alive». Розкажіть, як народжуються творчі тандеми?
— Я вважаю, що виконавці мають грати музику своїх сучасників, а часом і бути ініціаторами її створення, бо врешті-решт така співпраця стає взаємозбагачувальною, взаємокорисною і часом дає чудові плоди. Сподіваюсь, так і сталося в нашому випадку.
— Ви часто презентуєте авангардні програми, наприклад, ретроспективу київських композиторів 1960 х. Яке місце посідає Київська школа у європейській музиці, в чому її унікальність і привабливість для вас?
— Мені видається важливим уписати українську музику в загальноєвропейський контекст, оскільки вона нічим не поступається знаним творам класиків ХХ століття, але через зрозумілі обставини не здобула широкої популярності у світі. Тепер наша справа це виправляти.
— Після Революції гідності Валентин Сильвестров написав хоровий цикл «Майдан-2014», а після евакуації до Берліна у 2022-му — дві фортепіанні п’єси в жалобному ритмі чакони. Як війна вплинула на вашу творчість?
— Одним із моїх напрямків руху стало просвітительство, саме тому ми з колегою Ігорем Сухоруковим започаткували серію SplenDoor to Ukraine, щоб розказувати про нашу культуру, привертати більше уваги й розуміння того, що відбувалось і відбувається в Україні.
— У контексті російсько-української війни: чи може мистецтво бути «поза політикою»?
— Хтось казав, що мистецтво може бути й поза політикою, але політика використовує мистецтво як зброю, тому вибір за нами: із ким ми, за що боремось.
— Чим для вас є Незалежність не тільки в політичному, а передусім у творчому і духовному значенні?
— Незалежність — не вседозволеність, а вміння мислити своєю головою, відрізняти свої вподобання від стокгольмського синдрому, постколоніалізму і ще багатьох прикрих речей, від яких ми внутрішньо можемо бути залежні.
Спілкувався Макс РІХТЕР
